Чому вони не їдуть з України: історії IT-спеціалістів

Ми розпитали досвідчених IТ-спеціалістів, чи розглядали вони можливість релокації, що їх утримує в Україні та чи допускають вони думку, що коли-небудь поїдуть.

 Володимир Агафонкін- Software Engineer Mapbox

Пропозиції щодо релокації я практично не розглядав, хоча їх для досвідчених фахівців на ринку дуже багато. Найсерйознішою була від Mapbox, американської компанії, в якій я працюю вже 5 років — з релокацією до Вашингтона або Сан-Франциско, повною юридичною підтримкою для візи O1, допомогою в облаштуванні з сім’єю. Пік цих обговорень припав на 2014-2015, коли американці були особливо занепокоєні ситуацією з безпекою в країні.

Але гострої необхідності переїзду так і не виникло: я добре справляюся з роботою віддалено. І з безпекою в Києві все гаразд — я б навіть сказав, набагато краще, ніж в якому-небудь центрі Сан-Франциско, з натовпами божевільних і наркоманів на вулицях і рівнем вогнепального насильства, що перевищує показники інших цивілізованих країн в десятки разів.

Крім цього, я досить часто літаю в Штати, бачу, як живуть люди, регулярно зустрічаюся з українськими друзями, які переїхали. І при цьому ніколи не виникало почуття, що там хочеться жити. Приїхати на пару тижнів, погуляти по національним паркам, заглянути в гості на барбекю або спробувати серфінг в океані — чудово. Але жити, ростити своїх дочок — зовсім інша історія. Як то кажуть, не варто плутати туризм з еміграцією.

Що тримає в Україні? Мені пощастило — роботу своєї мрії я вже знайшов. Та й з відповідною зарплатою жити в Україні набагато комфортніше, ніж в великих американських містах (навіть з урахуванням її підвищення при переїзді). Так що цей мотиватор вже відпадає.

Помандрувати, подивитися на іншу культуру? Це можна і без релокації — наприклад, перебиратися з родиною в найсумніші зимові місяці в теплі країни, а потім повертатися. Працювати віддалено можна з будь-якої країни, навіть дозволу питати не треба.

А ось тримає в Україні мене багато. Перше — сім’я і близькі друзі. Всіх з собою не перевезеш, і я бачу по своїх закордонних друзях, наскільки сильно вони тужать за спілкуванням з тими, хто залишився на батьківщині. А нових друзів заводити після 30 неймовірно важко, де б ти не був, що вже говорити про іншу країну і культуру.

Друге — мій рок-гурт, «Обійми Дощу». Музика для мене багато значить. Гурт розвивається вже 12 років, люди в ньому — мої близькі друзі, і необхідність починати все з нуля в іншій країні з іншими людьми була б для мене нестерпною.

Про плюси і мінуси нашої країни. Не подобається, що війна, і гинуть люди, хоча тут у нас немає вибору — потрібно захищатися. А ось все перераховане нижче — в наших руках.

Не подобається глибока корупція у всіх шарах суспільного життя. Не подобається відстала медицина, в якій у багатьох лікарів головне завдання — не допомогти, а прописати якомога більше ліків. Не подобається хамство, байдужість, позиція «Я зроблю собі добре за рахунок оточуючих, мені на всіх наплювати».

Не подобається схильність нескінченно скаржитися на життя і всіх навколо і при цьому не докладати ніяких зусиль, щоб змінити що-небудь. Не подобається нетерпимість до людей з іншим способом життя, і це стосується не тільки раси та сексуальної орієнтації, а й звичайних речей на зразок того, якої довжини у тебе волосся і яку музику ти слухаєш.

Але взагалі описувати проблеми можна довго, і вони знайдуться в будь-якій країні. З іншого боку, ці аспекти поступово поліпшуються, і є багато речей, які мене наповнюють глибоким оптимізмом.

Про розвиток України. Майбутнє України — це молоді люди. І спостерігаючи за нашими школярами, студентами, випускниками, всупереч усім буркотунам, мені здається, що вони більш розумні, освічені, добрі, терпимі, ініціативні і амбіційні, ніж ми були в тому ж віці.

Українці дуже змінилися за останні чотири роки, стали менш байдужими. Тішить кількість нових ініціатив — громадських, освітніх, волонтерських, спортивних, і навіть розважальних і творчих накшталт нових фестивалів та арт-просторів. Київ теж дуже змінився. Іноземці дуже дивуються, приїжджаючи після декількох років.

У повсякденному житті — подобається, що стало легше вести бізнес, і паперової бюрократії набагато менше, ніж було. Неймовірно низькі податки для малих підприємців. Думаю, що навіть занадто низькі для айтішників — мені соромно зізнаватися закордонним колегам про 5%. 🙂 І я сподіваюся, що вони будуть поступово зростати — разом з якістю державних послуг.

Подобається зручний банкінг. Дуже швидкий і дешевий інтернет. Багато коворкінгів. Доступний транспорт. Смачна їжа з великим вибором і дуже дешеві продукти в порівнянні із західними країнами.

Все-таки скільки б песимісти НЕ розпиналися, що в країні нічого не змінюється, але змінилося дуже багато чого. І буде змінюватися на краще ще більше — я в цьому глибоко переконаний. А ще я люблю українську мову і виховую на ній своїх дітей.

Про майбутнє. Що стосується релокації в майбутньому, нічого не можна виключати, всяке може трапитися. Може, переїдемо на старості років в будиночок біля океану десь в Шотландії — на той час там має неабияк потеплішати (вибачте). Ну а в найближчі роки все-таки хочеться жити в Україні.

Руслан Шевченко, консультант / дослідник в Garuda.АІ

Вперше мене запрошували поїхати за кордон наприкінці 90-х — в аспірантуру до Швеції. Пропонували стипендію $500 і житло. Якби поїхав, то, напевно, зараз був би вченим.

Відмовився через патріотизм, як я зрозумів згодом — помилковий. Але тоді я їм був інфікований.

Чому помилковий? Тому що тоді я не розумів, що моя ступінь впливу або опору незрівнянно мала в порівнянні з глобальними процесами, які пізніше призвели до фактичного зникнення науки в Україні та в кінцевому результаті привели мене в індустрію.

Також я не бажав йти в ногу з трендом. Навпаки, вважав: раз всі прагнуть виїхати, то я не буду. Це теж позерство. Правильніше було б не слідувати ні тренду, ні анти-тренду.

Практично все моє оточення тоді виїхало — в Україні залишилося буквально пару чоловік. Я вже втомився рахувати хвилі еміграції, коли майже всі навколо мене їхали. До слова сказати, зараз цей потік трохи зменшився.

Останній раз пропозицію щодо релокейта отримав буквально кілька днів тому — в фінтех-компанію в Японії.

Є одна фірма з США, яка щороку із завидною постійністю надсилає мені запрошення пройти співбесіду — видно потрапив в їх CRM-машину. Я якийсь час також регулярно пропонував їм відкрити офіс розробки в Києві (одне з відділень CISCO знаходиться в Ізраїлі саме через те, що Міхаель Лаор хотів там жити, а компанія не хотіла втрачати цінного працівника). Поки глухо.

Що тримає в Україні? Я дивлюся на це питання з іншого боку: а які причини змушують переїжджати? Якщо аналізувати, то у мене немає особливих глобальних причин. Переїжджати варто, якщо у вас є якась мета, ви хочете щось зробити, і шанси цього домогтися в іншій країні вищі.

Якщо говорити про мене, у мене в планах — закрити один гештальт, пов’язаний з науковою діяльністю. Це вимагає або певного проміжку часу, або дуже близької відповідності профілю роботи моїм інтересам, що мало реально як тут, так і за кордоном. Але тут все-таки трохи реальніше 🙂

Ну і сім’я — не всі хочуть переїжджати. Якби не було родини, то, можливо, думав би по-іншому.

Слід визнати, що хоч тут, хоч там, — ми живемо «в бульбашці» свого мікросоціуму, який більш-менш однаковий у всіх країнах. Перебуваючи тут, ми створюємо мікросоціум для своїх друзів і близьких, а їдучи — збіднюємо їх оточення.

Але в цілому з розвитком глобалізації фактор місця проживання стає все менш важливим. Брати участь в житті глобального співтовариства багато в чому простіше по листуванню, ніж очно.

Про плюси і мінуси нашої країни. В Україні мені подобається система ФОП — це податковий рай для консультанта. Ще багато всього подобається: книги Леся Подерев’янського, картинки Андрія Єрмоленка, журнал «ШО», «Садок вишневий коло хати» …

Якщо перераховувати, що не подобається, — це триватиме дуже багато часу. Одна з гострих проблем — якість шкільної освіти і повільні темпи реформ, які не передбачають розвиток хороших масових приватних шкіл в найближчому майбутньому. Можливо, саме через це доведеться переїхати.

Про ситуацію з державною владою, етикою бізнесу та менталітетом шахрайства на дрібницях — вже і без мене написано багато. Думаю, читач може самостійно розказати цю частину 🙂

Про розвиток України. Мені здається, цього разу логіка історичного розвитку на нашому боці. Вважаю, феодалізм все-таки піде — можливо, для цього нам доведеться пройти ще через кілька революцій.

Менталітет поступово буде модернізуватися. Якщо не всі поїдуть, оточення буде більш живим. Буде країна як країна 🙂

Тут теж можна робити щось цікаве. Ми зараз працюємо над проектом Garuda.ai: пробуємо організувати з України наукомісткий сервіс по формальної верифікації різних моделей, заснований на розробках наших вчених.

З іншого боку, якщо ви працюєте на глобальному рівні, то замикатись в Україні не можна. Треба розуміти, що в більшості практик ми відстаємо років на 10 і треба ці практики переймати. Тобто правильна модель: тусуватися — де потрібно, а жити — де хочеться.

Про майбутнє. Я допускаю можливість релокації в майбутньому. Одну причину я вже озвучив. Друга — не буду виключати можливості, що з’явиться якийсь виклик, що вимагає переїзду. Припустимо, ми зробимо якийсь аналог MATLAB і будемо його впроваджувати в якомусь умовному Goldman Sachs 🙂 Або просто знадобиться отримати відгук на наш продукт «в полі».

Краковецький Олександр — CEO в DevRain Solutions

Звісно, я думав про релокацію. Але, враховуючи, що останній раз я розглядав вакансії багато років тому, то і класичний варіант переїзду з офером для мене не підходить. Натомість я вивчав досвід країн, які пропонують стартап-візи і можливість розширення географії компанії. Хоча, буду відвертим, далі прочитання статей та вивчення кількох лінків не заходив. Можливо, тому, що розглядав можливість переїзду лише з теоретичної точки зору, а не практичної.

Що тримає в Україні? Якби мені за кожне подібне питання давали долар, я б уже був доларовим мільйонером 🙂

Дійсно, якщо ви — хороший ІТ-спеціаліст, то раціональних причин залишитись в Україні, маючи пропозиції з усього світу, мало. Можу знайти лише дві. По-перше, різниця між середньою зарплатою середньостатистичного українця і середньостатистичного ІТ-спеціаліста, що відрізняється в рази. По-друге, дефіцит ІТ-спеціалістів на ринку, що дає можливість увійти в досить непогану «зону комфорту». Звісно, є багато речей, які досить швидко нівелюють всі ці переваги: бюрократія, корупція, медицина, дороги, мажори, євробляхи тощо.

Що зупиняє конкретно мене від переїзду? Оскільки індивідуальні офери я не розглядаю, а сервісний бізнес тісно зав’язаний на присутності в Україні, то поки проводжу час тут з періодичними поїздками в Європу та США.

Про плюси та мінуси нашої країни. Не подобаються ідіоти і мудаки при владі. Більшість проблем, про які ми звикли говорити, — корупція, бюрократія, дороги, медицина, — є похідними від цієї проблеми. Ідіоти можуть на рівному місці провалити найпростішу задачу чи ініціативу, мудаки ж роблять все ідеально, але лише для себе і свого оточення.

Не подобається відсутність правоохоронної та судової систем. Немає жодного «позитивного» фактору, який може компенсувати цей недолік. Країна, де всі — від пересічного громадянина до президента — плюють на закон, не має майбутнього.

Не подобається совок і «русский мир», з яким реально доводиться боротися саме зараз — через 25 років після отримання незалежності. Особливо засмучують молоді люди, які до сих пір не зрозуміли, «какая разница».

Не подобається те, що Україна не задає і не бере участь в глобальных трендах і процесах. На глобальній мапі світу нас не існує. В країні немає посади (людини) чи організації, яка могла б взяти на себе роль смарт-представника країни в світі. А, отже, ми продовжуємо втрачати можливості.

Подобається динаміка розвитку ІТ-сфери, яка дає багато перспектив людям, що готові інвестувати в себе, свої навички, знання та розвиток.

Подобається ренесанс в багатьох сферах життя: стартапи, туризм, музична індустрія, видавництво книг, кінематограф, фестивалі, соціальні ініціативи. Хоча усвідомлюю, що знадобиться ще багато років і ресурсів, щоб все це підняти на потужний рівень.

Про розвиток України. Виділю ключові моменти, які, як я вважаю, є важливими і більш перспективними для України.

Позиціонування. Україна в даний момент асоціюється з Чорнобилем, Кличком-боксером, Шевченком-футболістом, корупцією, війною і гарними жінками. Звісно, таке позиціонування не дає можливості якось виділитись на глобальному фоні в позитивному ключі. Наприклад, в Барселоні є спеціальний орган, який відповідає за просування бренду міста в світі. Нам потрібно зробити щось схоже — але без шароварщини і кліше на кшталт UkraineNow, яким світ не здивуєш.

Лідерство в вузьких галузях. Давайте будемо чесними: з точки зору інноваційної економіки України на світовій мапі немає. Ось, наприклад, огляд національних стратегій розвитку штучного інтелекту. Ви бачите тут Україну? І я не бачу. Як і не бачу жодного фактору, що може принципово переломити ситуацію в кращу сторону. Але поки що це найбільш реальний сценарій: спробувати стати лідером хоча б в досить вузьких галузях — як, наприклад, Ізраїль в питаннях безпеки.

Інноваційний стрибок. В багатьох бідних країнах жителі не знають, що таке пейджер. І ніколи не бачили мобільні телефони з висувними антенами. Вони просто перестрибнули цей етап. Маю надію, що колись, хоча б на рівні міст ми отримаємо владу, яка буде занадто сміливою, щоб перестрибнути всі ці еволюційні процеси, що спостерігаємо в даний момент, і зробити якісний революційний стрибок. Для цього потрібно розвивати децентралізацію і спонукати регіони і міста до конкуренції за ресурси, таланти та інновації.

Освіта. Україна може стати новим центром освіти. Нинішня система освіта знаходиться в такому стані, що врятувати її практично неможливо. Так сталось, що в світі теж криза в освіті: багато людей відмовляються від класичних шкіл та університетів, онлайн-курси стають все більш розповсюдженими, а популярність курсів під умовною назвою «вайтівайті» (тобто швидкі курси для початківців) є безпрецедентною. Додайте сюди автоматизацію і штучний інтелект, які забирають і трансформують робочі місця, перетворюють ваші навички і накопичені знання в попіл з феноменальною швидкістю, то стає очевидним, що дуже скоро ми матимемо нові освітні формати і перехід на нову парадигму освіти. Україна могла б стати одним із центрів освіти під час демонтажу існуючої системи.

Еко-туризм. Величезна територія, зелені зони, колоритна сільська місцевість та кухня — Україна повинна використовувати свій туристичний потенціал. Але лише після того, як буде нормальна інфраструктура та дороги і коли українці навчаться не піднімати ціни на житло в 45 раз у випадку тієї чи іншої події, як це було у випадку з фіналом Ліги чемпіонів.

Друга державна мова. Технологічний розрив ще більше віддаляє нас від цивілізованого світу. Не впевнений, що країна знайде ресурси, щоб наздогнати англомовні сервіси по якості та можливостям. Навіть більш багаті і успішні країни відмовились від такої ідеї. Російську мову і «русский мир» я не розглядаю як альтернативу. Залишається наступний варіант: в країні потрібна друга державна мова. І ця мова — англійська. Таким чином, ми зможемо користуватись голосовими асистентами, глобальними сервісами, стати реальним учасником глобального ринку, отримати доступ до всіх знань та напрацювань світу.

Експорт соціальних інновацій. В Україні катастрофічна кількість проблем і катастрофічна нехватка ресурсів на їх вирішення. Перша проблема зумовлює появу величезної кількості соціальних ініціатив, друга — необхідності вирішувати проблеми за мінімальну кількість часу та ресурсів. Таким чином, суб’єктивно, наші класні українські соціальні проекти на два порядки кращі світових аналогів за співвідношенням ціна/якість. Потрібно знайти можливість експортувати соціальні інновації в світ.

Про майбутнє. Ми ніколи не знаємо, які можливості нас чекають і де й коли саме вони з’являться. Я досить багато подорожую, що дає мені можливість критично ставитись до багатьох речей, спостерігати, порівнювати, співставляти. Мені подобається привносити світовий досвід в Україну, але паралельно шукаю можливості дати щось навзаєм. Можливо, для цього знадобиться кудись переїхати. Поживемо — побачимо.

Сергій Калинець, Technical Architect в Steer 73

Мені кілька разів пропонували релокацію. Останній — буквально місяць тому.

Зазвичай такі пропозиції робить великий аутсорсер, який шукає фахівців, допомагає їм з переїздом, робочою візою, грін картою тощо. А потім пропонує on-site позиції у своїх клієнтів. Я пройшов усі етапи співбесіди, але врешті-решт відмовився.

Що тримає в Україні? Основна причина — це, мабуть, якоря: сім’я, діти, батьки, школа, квартира, машина. Непросто, та й не хочеться все кидати і починати заново: шукати житло, заробляти кредитну історію, адаптуватися до сусідів, школи, культурних особливостей.

Рівень життя на заході вище, але одна справа відпочивати, і зовсім інша — жити.
В історіях переїзду моїх знайомих зовсім негативні сценарії зустрічаються рідко, але все одно на перших порах дискомфорт неминучий. І моїй родині він не потрібен.

З іншого боку, як казав кіт з мультика: «Нас і тут непогано годують». З моєю спеціальністю я досить впевнено почуваю себе і в Україні, і за кордоном. І поки мене цілком влаштовує працювати тут і періодично відпочивати там.

Про плюси і мінуси нашої країни. Мені багато чого не подобається, навіть якщо не брати до уваги війну, яка на першому місці. Наприклад, це люди, які викидають недопалки і плюють собі під ноги, розбиті дороги, корупція на всіх рівнях.

Іноді складається відчуття, що основна маса населення не поділяє моїх цінностей. З деяким побоюванням чекаю виборів: якщо в США примудрилися обрати Трампа, то у нас можливий будь-який варіант. Я підтримую поточний курс, який, як мінімум, анонсує нинішня влада, але при цьому бачу, як на місцевих рівнях сидять не ті люди, яких би хотілося там бачити. Прикриваючись добрими намірами і патріотизмом, вони творять казна-що.

Не можу знайти об’єктивних причин, чому у нас суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання. Чому не введуть відеоспостереження на дорогах зі штрафами? Чому не піднімуть штрафи? Я чую тільки відмазки, що наші «зубожілі» громадяни не зможуть платити штрафи, якщо вони будуть високими. Але ж це ж не абонплата — у всьому світі люди намагаються уникнути сплати штрафу.

Собачники не прибирають за своїми улюбленцями на вулицях, машини припарковані на тротуарах, транспорт постійно порушує правила дорожнього руху. Я думаю, якби всіх цих порушників штрафували або залучали до громадських робіт, якщо немає грошей, то через якийсь час само собою б навели порядок.

Адже за кордоном ті ж наші співвітчизники поводяться пристойно. Мені здається, що порядок і чистота за кордоном пов’язані не з тим, що люди там більш виховані, а з тим, що порушувати там — дорого.

Але при цьому мені в Україні комфортно. Якщо розглядати пострадянські країни, я б вибрав саме Україну (мабуть, ще б розглянув країни Балтії). У нас є така-сяка демократія, свобода слова і, як мінімум, відчуття свободи.

Про розвиток України. Зі зміною поколінь совок поступово виходить з наших голів. Все більше людей розуміють, що потрібно орієнтуватися на захід. Люди їздять за кордон, дивляться, їм подобається, і вони хочуть досягти такого ж рівня і у себе. Вектор розвитку України мені імпонує.

Швидкість, звичайно, могла бути і більше, але хоч не назад йдемо. Все у нас буде добре. Колись 🙂

Про майбутнє. Останні роки показали, що найнеймовірніші сценарії цілком можливі, тому я допускаю, що коли-небудь все ж переїду. Причиною може стати погіршення політичної чи економічної ситуації, соціальні напруги, які неминучі після приходу до влади популістів.

Або якщо раптом надійде пропозиція мрії — не знаю, як вона має виглядати, але я точно зрозумію, що це вона.

Зеновій Верес- Solution Architect в компанії SoftServe, викладач

Мені ніколи не пропонували офер з переїздом. Мабуть тому, що я не розглядав це як реальну опцію. А, як відомо, під лежачий камінь вода не тече.

Що тримає в Україні? Робота айтішника практично однакова як в аутсорсинговій, так і в продуктовій компанії чи стартапі. Є певні задачі, які ми вирішуємо за допомогою програмування. Зараз я працюю із кінцевими замовниками і маю можливість побачити результати своєї роботи.

Інший аспект: тут є набагато більше можливостей реалізувати свої ідеї. Зокрема, є можливість втілювати зміни в освіті. Під крилом Львівського ІТ кластеру вдалось запустити вже 9 іноваційних програм. Користуючись нагодою не можу не запитати: можливо, серед читачів є бажаючі долучитись до освітніх ініціатив в ролі ментора студентських команд?

Про плюси і мінуси нашої країни. Мені не подобається відсутність відповідальності. Точніше, зашкалююча безвідповідальність. Надзвичайно дивують очікування доброго чарівника, який прийде і зробить все добре.

Не подобається модель поведінки «щоб все було чесно, але кум міг порішати». Наприклад, корупція в школах, університетах та лікарнях, яку більшість вперто не зауважує.

Також іноді здається, що наше суспільство бачить всюди тільки «зраду».

Проте, я оптиміст. Я бачу, як відновлюється армія. Спостерігаю, в яких умовах працюють патрульні. Я бачу людей, які навчають студентів на волонтерських засадах. Я бачу очі студентів. Ні, не так. Я бачу запал і вогонь в їхніх очах, бажання реалізувати свою мрію. Це окрилює і надає мені драйву в ті моменти, коли хочеться опустити руки 🙂

Про розвиток Укрїни. Все залежить від виборів наступного року. Популізм може легко зруйнувати хиткий баланс в нашому суспільстві і відкотити всі зміни, котрі відбулись за останні чотири роки. Це спровокує посилення еміграції.

Про майбутнє. Ніколи не кажи «ніколи». На даний момент у мене таких думок немає. Хоча мені було би цікаво працювати з канадськими замовниками 🙂

Джерело

Related